Про волонтерство. Дмитро Цимідан

Вже не секрет, що перемогу для українського народу виборюють не лише наші захисники. Вагому роль у цій історії мають люди, які долучилися до волонтерського руху, аби усіляко допомогати військовим та різним категоріям населення у цей скрутний час. 

З початку повномасштабного вторгнення працівники VUSO також активно приєднувались до волонтерських ініціатив. Серед них – Дмитро Цимідан – Директор Департаменту страхування корпоративних клієнтів. Своєю історією він поділився з нами.

Чи вірили ви у те, що повномасштабне вторгнення все ж розпочнеться?

Я сам з Донецька, тому підозрював, що це відбудеться. І не просто розумів, а готувався, був морально та технічно готовий до цих подій, та розумів, що повномасштабна війна почнеться. 

Чи легше пережити таку ситуацію вдруге?

Коли цього не чекаєш, то несвідомо намагаєшся себе обманути та заспокоїти. Відповідно, коли це все ж стається, то ти знаходишся в стані розгубленості. Тоді ти робиш купу помилок, що є цілком природно. А от коли це стається вдруге, ти вже розумієш, до чого потрібно бути готовим. Емоційно сприймати це однаково. Просто вдруге ти швидше робиш правильні речі.

Як вирішили поїхати?

В перший день мені зателефонувала колишня дружина і сказала, що почалася війна. Тоді я відразу відправив її та дітей о 6 ранку з Києва, а сам повернувся додому, приготував речі, щоб спускатись до бомбосховищ. Згодом прийняв рішення з новою родиною виїхати з міста. Ми поїхали на Захід України до села, де зі своїми друзями зайнялися відправкою наших дружин та дітей за кордон. Потім колективно з хлопцями вирушили в Ужгород, де і почали волонтерити.

Як почали волонтерити?

У нас з хлопцями була однакова логіка роздумів щодо цього: ми повинні робити соціальний вклад, бо розуміли, що в нашій країні війна. Тому вирішили приєднатися до місцевого волонтерського руху. Це були хлопці, які займалися постачанням гуманітарної допомоги на Південний схід та Центр України. Ми допомагали приймати гуманітарні вантажі із-за кордону. Коли ці вантажі можливо було забрати в Ужгороді, ми допомагали шукати автівки, завантажували їх, привозили на склад, дивились заявки, сортували за потребами, вантажили в машину, домовлялись з потягом, який їхав у потрібному напрямку, щоб доставити гуманітарку. Якщо це були фури, то ми зустрічали їх на складі, розвантажували та все робили, як завжди. У різні дні ми грузили від 3 до 20 тонн вантажів. Машина може приїхати в будь-який час: зранку, вдень, вночі. Одна повноцінна «ходка» займала близько 6 годин. 

Що було найважче?

Тоді ніхто про це не думав. Ми робили те, що потрібно було робити. Волонтерство – наш обов’язок.